Жилищный Кодекс Украинской ССР
Статья 116. Выселение без предоставления гражданам другого жилого помещения

Если наниматель, члены его семьи или другие лица, проживающие с ним лица систематически разрушают или портят жилое помещение, или используют его не по назначению, либо систематическим нарушением правил социалистического общежития делают невозможным для других проживание с ними в одной квартире или в одном доме, а меры предупреждения и общественного воздействия оказались безрезультатными, выселение виновных по требованию наймодателя или других заинтересованных лиц производится без предоставления другого жилого помещения.

Лиц, подлежащих выселению без предоставления другого жилого помещения за невозможностью совместного проживания, могут быть обязаны судом взамен выселения произвести обмен занимаемого помещения на другое жилое помещение, указанное заинтересованной в обмене стороной.

Лица, самоуправно занявших жилое помещение, выселяются без предоставления им другого жилого помещения.

(Статья 116 с изменениями, внесенными Указом ПВР N от 28.01.91)

РІВНЕНСЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ

За інформацією, розміщеною в узагальненій доповіді правозахисних організацій найбільшою проблемою в сфері гендерної дискримінації та насильства щодо жінок в Україні є домашнє насильство. Як приклад, правозахисники наводять дані, згідно з якими лише в 2013 році за фактом вчинення насильства до правоохоронних органів звернулося 160730 осіб. При цьому, в доповіді вказується, що однією з причин поширення такого явища є недосконалість законодавства.

Звичайно, про всі недоліки регулювання в одній публікації описати нереально. Тому в цій статті ми зупинимося на окремих аспектах питання можливостей розселення тих, хто робить спільне проживання нестерпним.

Чому про розселення?
Звернути свою увагу на зазначену проблематику автора спонукав досвід роботи в Центрі протидії дискримінації за ознакою статі, відкритому восени минулого року на базі РОГО «Комітет виборців України» в Рівному. За більш як шість місяців роботи центру його юристам неодноразово доводилося чути розповіді про те, як дружин б’ють або в інший спосіб ображають чоловіки, а батьків — їх повнолітні діти. Клієнти скаржилися на те, що їм роками не вдається роз’їхатися, так як часто зі своїми рідними пов’язані спільним житлом.

Приклади з життя
Для розуміння того, як виглядають подібні ситуації розглянемо кілька можливих випадків.

Ситуація 1. У неприватизованій квартирі офіційно зареєстровані та мешкають чоловік і його колишня дружина. Чоловік майже щодня її ображає і б’є.

Ситуація 2. Квартира приватизована рівними частинами на батька пенсіонера і його повнолітню дочку. Остання живе за рахунок того, що щомісяця відбирає в батька пенсію. Дівчина періодично ображає його, б’є, зачиняє у ванній, не пускає на кухню.

Ситуація 3. Власником квартири є мама. В квартирі з нею зареєстрований за місцем проживання її повнолітній син, який не є власником. Він час від часу словесно ображає та б’є матір.

Звернення в міліцію зі скаргами на образи і побиття трьох вищезазначених жертв і неодноразове притягнення агресора до відповідальності результатів не дає. Кривдники своєї поведінки не змінюють. Постраждалі ж прагнуть виселити агресорів чи в інший спосіб домогтися, щоб лишитися у вказаному житлі, а кривдників такої можливості позбавити.

Як видно з наведених прикладів, вони стосується прав жертв і агресорів на житло. Тільки, якщо в першому чоловік і його колишня дружина — користувачі, то в другому батько і дочка — власниками квартири, а в третій ситуації кривдник є членом сім’ї власника квартири. Тому питання розселення жертв і агресорів у кожному з наведених випадків підпадають під регулювання різних законодавчих актів. Але про це згодом, бо ще ж є й відповідальність.

Насильство в сім’ї та відповідальність
Так, на сьогодні є чинними норми, які дозволяють притягувати кривдників до відповідальності за їх неправомірні дії. Серед іншого, ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що за вчинення насильства в сім’ї (наприклад, за завдання фізичного болю, застосування погроз, образи чи переслідування, позбавлення їжі, одягу, іншого майна або коштів) винна особа притягується до відповідальності у вигляді громадських робіт або адміністративного арешту. Питання ж притягнення до відповідальності за побої, в залежності від їх тяжкості, врегульовані Кримінальним кодексом України.

Неможливість жити разом як підстава для розселення
Але покарання агресора не завжди його заспокоює. І часто єдиним правильним виходом припинення знущань є виселення кривдника чи позбавлення його права на частку в майні. Та чи можливо це?

Діюче законодавство містить низку норм, які дають можливість людям, котрі не можуть разом жити, роз’їхатися і жити окремо. Далі проаналізуємо теорію і практику розселення в ситуації, коли жертва домашнього насильства хоче жити окремо від свого кривдника, а останній не прагне цього.

Варіанти розвитку подій за законодавством
Так, якщо йдеться про можливість розселення користувачів квартири (будинку) чи виселення члена сім’ї власника житла, то дане питання регулюється нормами Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК). Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Крім того, в силу вимог ч. 2 ст. 116 ЖК осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов’язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. А згідно зі ст. 157 ЖК членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Водночас, коли мова йде про розселення співвласників, то застосуванню підлягає п. 3 ч. 1 ст. 365 Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Згідно з вказаною нормою право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо спільне володіння і користування майном є неможливим. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 365 ЦК суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Судова практика
Можливість використання вищенаведених положень підтверджує і практика національних судів, які приймали рішення щодо виселення осіб згідно зі ст. 116 ЖК та/або про припинення права власності на частку в спільному майні згідно з п. 3 ч. 1 ст. 365 ЦК.

Наприклад, в ухвалі від 27.01.2011 р. Апеляційний суд Івано-Франківської області вказав, що «З матеріалів справи вбачається, що апелянт систематично порушував правила співжиття. Постановами дільничного інспектора міліції від 08.10.2009 р. та 14.02.2010 р. відповідачу ОСОБА_2 оголошувались офіційні застереження за насилля в сім’ї та вчинення антигромадської поведінки. Кожного разу відповідач в нетверезому стані порушував права обидвох позивачів на користування житлом та особистий спокій».

А в рішенні від 24.03.2011 р. Апеляційний суд Тернопільської області зазначив: «Судом встановлено, що відповідачка систематично порушує правила співжиття і робить неможливим проживання позивачів з нею в одній квартирі, а заходи попередження, вжиті до неї рішеннями Тернопільського міськрайонного суду від 05.10.2007 р., 02.01.2009 р., виявились безрезультатними. За таких обставин, колегія суддів вважає, що вимоги позивачів про виселення ОСОБА_4 із спірного житла без надання іншого жилого приміщення підлягають задоволенню».

Дещо іншою є ситуація із застосуванням п. 3 ч. 1 ст. 365 ЦК. Оскільки її використання не завжди пов’язане зі скаргами на насильство в сім’ї. Та, як показує практика, трапляється, що подібні випадки стосуються неприязних відносин між співвласниками. А тому, таку норму можна застосовувати і в ситуації, коли особа скаржиться на насильство в сім’ї.

Наприклад, рішенням від 13.01.2015 р. Апеляційний суд Харківської області скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив зустрічний позов щодо припинення права власності на частку у спільному майні через неможливість сторін спільно володіти та користуватися майном, відзначивши, що «Спільне володіння і користування квартирою є неможливим. У первісному позові позивач зазначає, що між нею та відповідачем склались неприязні стосунки та вона не може вирішити питання щодо користування квартирою в мирний спосіб без суду. Відповідач погодилась з такою думкою позивача. Дійсно з певних причин стосунки між ними мають дуже напружений та неприємний характер. що безумовно виключає будь-яку можливість спільного володіння і користування квартирою, одночасного проживання в ній».

Отже, різниця між двома наведеними категоріями справ полягає в тому, що для виселення користувача чи члена сім’ї власника житла позивач повинен довести «систематичність порушення відповідачем правил співжиття та безрезультатність заходів попередження і громадського впливу». Підтверджує цей висновок рішення Апеляційного суду Рівненської області від 03.06.2013 р.

У той же час для застосування п. 3 ч. 1 ст. 365 ЦК позивачем має бути доведено не лише факт неприязних відносин між співвласниками (в т.ч. це можуть бути факти насильства), але й низка інших обставин. Хоч факти насильства не обов’язково повинні мати місце. Зокрема, на вказане впливає неможливість виділення відповідачу його частки так, щоб розподіл дозволяв її відокремити та використовувати без перешкод в користуванні своєю часткою позивачем (наприклад, якщо неможливо виокремити окрему кімнату відповідачу, так як його частка в спільній власності менша розміру кімнати). Крім того, значення в подібній ситуації матиме і те, наскільки припинення власності впливатиме на інтереси відповідача (чи є в нього інше житло для проживання тощо). Подібні висновки приходять на думку, читаючи рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 03.04.2013 р. у провадженні №22ц-344/13 р.

Неоднаковість практики
Поруч з наведеним, практика застосування судами ч. 1 ст. 365 ЦК не завжди однозначна.

Наприклад, у раніше згаданому рішенні від 13.01.2015 р. Апеляційний суд Харківської області вказав: «...у ст. 365 ЦК не вказано, що для вирішення питання про припинення вказаного права необхідна наявність усіх чотирьох умов у їх сукупності, оскільки цією статтею передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності будь якої з них можливо вирішення судом питання про припинення права на частку в спільному майні. ».

Натомість у рішенні Апеляційного суду Запорізької області від 03.09.2014 р. з посиланням на позицію ВСУ в рішенні від 16.01.2012 р. у справі № 6-81цс11 зазначено, що «... для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї».

Як підсумки
На погляд автора, існуючі норми ЦК і ЖК потребують вдосконалення.

Так, використане у ст. 116 ЖК формулювання «соціалістичного співжиття» є застарілим. Тому законодавцю варто було б прийняти закон, яким слово «соціалістичне» із вищевказаної норми виключити.
В свою чергу ст. 365 ЦК варто доповнити положеннями, давши детальне пояснення, що суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні у випадку наявності хоча б однієї із зазначених в п. п. 1-4 ч. 1 ст. 365 ЦК підстав або однієї із зазначених в п. п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК підстав в поєднанні із вказаною підставою в п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК (коли таке припинення права не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї).

Також не завадило б законодавчо у ст. 116 ЖК та ст. 365 ЦК прописати орієнтовний невичерпний перелік дій особи, які можуть тлумачитися судами як порушення правил співжиття або як причини неможливості спільного володіння та/або користування житлом. На переконання автора впровадження пропонованих змін призведе до ясності й однозначності правових норм та забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися в описаних випадках більш передбачуваними. Це сприятиме забезпеченню правової визначеності, про яку в своїх рішеннях неодноразово згадував Європейський Суд з прав людини. Наприклад, зазначивши у своєму рішенні від 13.12.2001 р. у справі «Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови», що «. закон має бути доступним та передбачуваним, що стосується його наслідків, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку» (п. 109).

Стаття 116. Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення

Якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов’язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

(Стаття 116 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-12 від 28.01.91)

Якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов’язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

1. Виселення вказаних у ст. 116 ЖК осіб без надання іншого жилого приміщення — санкція за скоєне правопорушення.

Коментована стаття вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення:

а) систематичне руйнування чи псування жилого приміщення. Вина цих осіб носить характер умислу або грубої необережності. Наймач відповідає за дії малолітніх та неповнолітніх дітей. Під систематичністю розуміють скоєння двох і більше таких правопорушень;

б) використання його не за призначенням. Це використання житлового приміщення не для проживання, а для розміщення майстерні, складу, підсобних приміщень, утримання тварин тощо;

в) систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

2. Позивачами у всіх трьох варіантах підстав виселення виступає наймодавець, а у випадку «в» — і інші зацікавлені особи, права яких порушуються (наймач щодо членів своєї сім’ї, наймачі сусідніх квартир тощо). Не можуть бути позивачами піднаймачі та тимчасові мешканці, оскільки вони не набувають самостійних прав на жиле приміщення.

3. П. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» дає декілька роз’яснень застосування ст. 116 ЖК.

При примусовому обміні жилого приміщення за правилами ч. 2 ст. 116 ЖК житлові умови особи, яка допускає систематичне порушення правил співжиття, можуть бути погіршені. При примусовому обміні на підставі ст. 80 ЖК погіршення житлових умов відповідачів, як правило, не повинно допускатись. У цьому разі суд має всебічно враховувати інтереси і заслуговуючі на увагу доводи членів сім’ї наймача, зокрема, вік, стан здоров’я та інші особливі обставини, що перешкоджають користуванню жилим приміщенням, яке надається в порядку обміну. Однак перебування жилого приміщення в загальній квартирі не може розглядатися як погіршення житлових умов осіб, які проживають в ізольованій квартирі і між якими виник спір.

Угода про обмін жилих приміщень має правове значення, якщо вона належно оформлена і учасники обміну одержали ордери (ст. 83 ЖК). В цьому разі при ухиленні учасника обміну від його проведення інші його учасники вправі вимагати від нього в судовому порядку виконання цього обов’язку.

Відмова третіх осіб, які брали участь у справі про примусовий обмін, від проведення обміну після набрання рішенням законної сили не може бути підставою для примусового щодо них виконання рішення. Наявність рішення в таких випадках не є перешкодою для пред’явлення позову про примусовий обмін жилого приміщення з новими варіантами.

4. Правила ст. 116 ЖК про виселення за неможливістю сумісного проживання не поширюються на учасників спільної власності на жилі приміщення. У таких випадках захист прав учасника спільної власності може здійснюватись іншими способами, передбаченими ст. 16 ЦК, наприклад, припинення дії, яка порушує право або відшкодування моральної шкоди.

5. Обставини, зазначені в коментованій статті, є також підставою для виселення з гуртожитків (п. 44 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. N 208) та службових жилих приміщень (п. 37 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. N 37).

Стаття 116. Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення

Якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов’язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

( Стаття 116 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-12 від 28.01.91 )

КОМЕНТАР від ресурсу «ПРОТОКОЛ»:

Приклад застосування ВСУ казуїстики, щоб надати особі, яка проживає без правової підстави у житловому приміщенні додатковий час та не виселяти її прямо зараз.

Особа проживала у житловому приміщенні як член сім’ї на підставі договору оренди, який був укладений її чоловіком як орендарем з власником. Строк договору оренди закінчився, особа добровільно не виселилась. Власник приміщення подав позов про виселення на підставі ч. 3, ст. 116 ЖК України.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій задовольнили позов, визнали особу, такою яка самоправно зайняла жиле приміщення та виселили її без надання іншого жилого приміщення. При цьому суди підтвердили, що особі ніколи не видавався ордер на зайняття спірного жилого приміщення та ніколи не відкривали на її ім’я особовий рахунок зі сплати житлово-комунальних послуг.

ВСУ скасував всі рішення і справі і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. ВСУ вказав на різницю між поняттями «самоправно зайняла» та «самоправно займає». Тобто у цій справі особа не могла самоправно зайняти жиле приміщення оскільки була членом сім’ї орендаря, і право на користування житловим приміщенням в неї було. Оскільки оренда закінчилась, то виселити таку особа можна шляхом подання позову обґрунтованого нормами цивільного законодавства, зокрема такого яке регулює відносини оренди, а не житлового.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-2010цс16: Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Крім того, при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення.

Якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства.

Популярное:

  • Ст161 ч1 пГ ук рф Ст161 ч1 пГ ук рф Также можно воспользоваться поиском через раздел «Рассмотрение дел». Всего документов, удовлетворяющих запросу: 84. Документ от 13.11.2013, опубликован на сайте 27.12.2013 под номером 42428, 2-я уголовная, УК РФ: ст. 161 ч.2 п.п.а,в УК РФ УК РФ: ст. 162 ч.3 УК РФ , […]
  • Вопросы для эксперта по ст 116 ук рф Можно ли ст 116 УК РФ переквалифицировать на ст 6.1 КоАП РФ? Брат нанёс побои мужчине , тот снял побои и написал заявление в полицию с требованием о возбуждении уголовного дела , по 116 ук рф. Придя с участковому с вопросом что будет брату , он открыл интернет ввёл статью 116 УК РФ , […]
  • Комментарий к 117 ук рф Комментарии к СТ 117 УК РФ Статья 117 УК РФ. Истязание Комментарий к статье 117 УК РФ: 1. Как и ряд предыдущих статей, данная статья содержит ссылочную диспозицию. Под истязанием следует понимать причинение физических или психических страданий путем систематического нанесения побоев либо […]
  • Кокотов аН конституционное право россии 2014 Кокотов аН конституционное право россии 2014 Конституционное право России: Учебник для бакалавров / С.В. Бендюрина, М.В. Гончаров, Д.М. Евстифеев; Отв. ред. А.Н. Кокотов, М.С. Саликов. - М.: Норма: НИЦ ИНФРА-М, 2014. - 448 с.: 60x90 1/16. (переплет) ISBN 978-5-91768-510-6 В учебнике в […]
  • Статья 116 ч2 па ук рф Статья 116 УК РФ. Побои Текущая редакция ст. 116 УК РФ с комментариями и дополнениями на 2018 год 1. Нанесение побоев или совершение иных насильственных действий, причинивших физическую боль, но не повлекших последствий, указанных в статье 115 настоящего Кодекса, - наказываются штрафом в […]
  • Образец заявления по ст 116 мировому судье Можно ли возобновить дело по ст. 116? Меня на улице в грудь ударил сожитель бывшей жены моего мужа. Следов не осталось, т. К. Была в зимней куртке. После этого я пошла к участковому и написала заявление. Как объяснил начальник что должны вызвать повесткой в суд. Я ждала месяц. Потом […]